ІсторІя та сучасність
Лавра Кар’єса
В епоху визначення кордонів Святої Гори з’являється термін “Монастир Афону” - якому, й до цього часу, не дано чіткого пояснення. Угода про встановлення кордонів 942 року між Афонітами та мешканцями Ієриссоса була підписана: “Ігуменом Афону” Іоаном, “монахом Афону” Павлом та “Афонітами” Вардасом і Теодором. Згідно досліджень істориків, мова йшла про окремий монастир, що носив цю назву. Суперечливим є місцезнаходження монастиря, якій міг знаходитись як за межами кордонів Афону, так і біля монастиря Іверон. Деякі історики стверджують, що у подальшому монастир Афон було викуплено монастирем Іверон, який, таким чином, увійшов до його складу близько 979 року.
Ці версії є сумнівними, адже подібні суперечливі терміни зустрічаються ще у двох писемних джерелах.
В наказі Костянтина Мономаха від 1045 року, що адресовано Козьме Дзидзилукісу, йдеться: “монахи Монастиря Святої Гори, що задовго прийшли в моє царство”. В наказі Костянтина X Дука, від 1062: “монахи Монастиря Святої Гори поговорили з монахами Іверону”.
Пояснення цього феномену може бути досить простим, і полягає у тому, що в період із 883 по 943 р. державні документи говорять про Афон, не як про розрізнені монастирі, а як про єдину юридичну особу та єдину організацію. Навіть у самому першому документі, сигиллії Василя I, йдеться про “аскетів Афону”, а не конкретних монастирів. Схожі вирази зустрічаються й в документі Лева VI від 893 року. В документах про розмежування територій Афон визначається як єдине ціле, з єдиною власністю: “підписується відкрито й в присутності осіб монахів Афону” – сказано в одному з них. Монастир Афону – це не що інше, як Лавра Кареї. Терміни Монастир та Лавра в ті часи доволі часто підміняють один одного. Так само, як Монастир Афанасія отримав назву Лаври, Лавра Кареї могла бути названа Монастирем Афону. Ця Лавра, яку засновано у 9 столітті, розповсюджувала свій вплив на всю Святу Гору і володіла майном не тільки на території Афону, а й за його межами: Катедра Старців, передмістя Кассандрії тощо.
В 893 році, у зв’язку із вимогами монастиря Колова, в Константинополь із візитом до імператору прибув монах Андреас, ім’я якого у писемних джерелах супроводжується епітетом “перший”:
“Андреас – благочестивий монах та перший ісіхаст відомого Афону, від лиця усіх богобоязнених мужів, що знаходяться там”.
Це перший відомий “лідер” Святої Гори, що згадується на ім’я. Епітет “Прот” зустрічався у церковному житті і раніше (ще у 6 сторіччі ігумена монастиря Феодосія Великого було названо “першим усієї Ієрусалимської пустелі”), але тут він уперше зустрічається по відношенню до Святої Гори Афон у значенні керівника її організації. П’ятдесят років потому зустрічається підпис представника Афону – Іоана: “підписано Іоаном, ігуменом Афону”. Тут слово “ігумен” слід вважати синонімом вищевказаного “Прот”. Повний титул мав звучати як: “перший ігумен Афону”, перший по відношенню до інших ігуменів монастирів Святої Гори. Слід відзначити, що цей документ підписали ще три Афоніти, це може бути передумовою подальшої Священної Епістасії, що складається з чотирьох “наглядачів”. Число\чотири назавжди вкоренилося у свідомості Афонітів, й, час від часу, з’являлося в історії, що пояснюється його святістю.
Де ж знаходився центр управління Афоном? Багато хто помилково вважає, що в давній Катедрі Старців, але на той час її вже не існувало, і титул головуючого там керівника Святої Гори нам невідомий. Що стосується нової фази чернецтва, з 8 століття, немає ніяких відомостей про утворення нової Катедри. Можливо, внаслідок тиску зовнішніх чинників, центр управління переміщався вглиб півострова, поки не опинився у його центрі. Лавра, що утворилася у Кареї – знаходилася у самому центрі всієї області, по середині, отримала назву “Середня”. Таким чином, коли центр управління було перенесено сюди, її почали називати – Велика Середня (Лавра). На думку чернечої спільноти півострова, відносно інших лавр, ця була Середня, або Центральна. Для всіх інших, як вже було зазначено вище, Свята Гора являла собою сукупність усіх чернечих установ, та називалась “Монастир Афону”.
Обраний Прот знаходився у Кареї, звідки й здійснював управління Середньою Лаврою, тобто Святою Горою. Весь час, поки він носив титул “Прот”, його обов’язки в його монастирі виконувала довірена особа, що мала титул “Ігумен Прота”. Головний керівний орган Афону отримав назву Протат ( з грецької «πρώτος» - перший), цю назву зберіг центральний храм Лаври Кареї. Тричі на рік в Кареї проходили зібрання під час великих свят: Різдва, Пасхи та Успіння. В цих зібраннях брали участь усі монахи Святої Гори, якщо мали можливість і бажання; по закінченню святкувань відповідальні керівники займалися вирішенням серйозних проблем громади.
Лаври Зігоса, Клімента та інші, що з’явилися на Афоні у 9-10 ст. не могли оскаржити верховенство Лаври Кареї. Існують свідоцтва про загальне зібрання ченців Афону в 958 р., а в 972 зібрання узаконив імператор Цимісхій Хрисовулом, що затвердив перший статут Святої Гори. Становлення перших великих монастирів обумовило серйозні організаційні реформи. Першою з таких реформ стала реформа по зупиненню дії інших Лавр. Друга полягала в отриманні монастирями власності на Афоні, забираючи цій привілей у Лаври Кареї. Третя, офіційно давала монастирям право брати учать в процесі управління.
Єдина Лавра, що збереглась на Афоні (Лавра Кареї, чи Велика Середина, Середня Лавра чи Протатон) отримала подвійний статус: з одного боку – це чернеча обитель сама по собі, що управляє великої кількістю келій, з іншого боку – це орган, що здійснює нагляд за іншими незалежними обителями. З розквітом інших монастирів юрисдикція Протату поступово слабшала, доки не була остаточно скасована у 1661, і Протат не став спільним органом внутрішнього управління Афона.
Візантійський період
Заснування Великої Лаври стало етапом відліку створення нового ритму чернечого життя на Святій Горі. Інформацію про становлення монастиря, та про його засновника – Афанасія Афонського, можна знайти у низці писемних джерел, частину з яких написано самим Афанасієм, або його послідовниками, як, наприклад, текст автора Афанасія Святогорця, що датується XI століттям (при ігумені Євстратії).
Афанасій чи Авраамій народився у шляхетній родині в Трапезунді між 927 та 930 рр. Оскільки Афанасій рано втратив своїх батьків, його виховувала тітка, донька якої одружилася з сином крупного військового начальника в Константинополі, куди й попрямував Афанасій, після смерті своєї благодійниці. Протягом певного часу Авраамій служив викладачем однієї зі шкіл столиці, але знайомство із ігуменом Михайлом Маліносом з Олімпу назавжди змінило його життя, виявивши схильність до аскетизму. Там же він познайомився із племінником ігумена – генералом Никифором Фокою, який розповів про своє таємне бажання стати монахом.
Через чотири роки Афанасій був змушений покинути монастир, тому що старенький ігумен забажав зробити його своїм наступником. Тоді Афанасій взявши свою рясу й дві книги, які написав, й побажав піти якомога далі від людей, прибув у 958 р. на Афон. Під псевдонімом Варнава він служив у монастирі Зігос, в той час, коли Никифор Фока організував його пошуки. Не дивлячись на те, що його було розкрито, Афанасія не видали, й виділили йому окрему келію, де він жив, заробляючи переписом книжок. Його таємницю було розкрито знову, на цей раз Леоном Фокою, і Афанасій був змушений піти в місце під назвою Мелана.
Никифор, що воював з арабами на Криті, попросив присутності біля себе представників зі Святої Гори, які також потерпали від цих варварських набігів. Афоніти переконали Афанасія поїхати на острів, і коли у 961 році Крит було звільнено, Никифор сприйняв це як Боже провидіння. Нагадавши Афанасію про їх давню розмову, військовоначальник попросив його побудувати на Афоні келію, де б він сам з часом служив, і кіновій, але Афанасій, який не бажав служити серед великої кількості людей, відмовився.
Афанасій повернувся на Святу Гору, Никифор продовжив кар’єру військовоначальника, здійснив нові подвиги у Сирії. З поверненням в Константинополь, Никифор відправив на Афон ігумена Кимину – Мефодія, який мав переконати Афанасія заснувати монастир. Будівництво почалось завдяки багатій пожертві – шести літрам золота, що прибуло зі столиці. Окрім ісіхастирія для генерала, кий треба було возвести у першу чергу, також планувалися: головний храм, трапезна, лікарня, гостиниця, водопровід, млин й причал. Закладка монастиря почалась ще до від’їзду Мефодія у 963 р. Храм, перші келії та деякі інші споруди було закінчено в цьому ж році. Генерал потурбувався про фінансування будівельних робіт, і монастир став отримувати щорічну допомогу від імператора Романа II у розмірі 100 золотих монет. Єдина обіцянка військового, яку не було дотримано – це його зречення мирського життя, оскільки в цьому ж році Никифора Фоку було оголошено імператором.
Ця подія настільки вразила Афанасія, що призупинивши будівництво, він втік з Афону до Кіпру, а звідти до Анталії, де йому було одкровення, що зобов’язало його повернутися. Відновивши будівництво монастиря, Афанасій зустрівся з новоспеченим правителем в 964 р. Імператор завірив монаха, що отримання трону не було проявом слабкості, а лише необхідністю нести службу державі, і що, не зважаючи на свій новий статус, він продовжить аскетичний образ життя. Вочевидь Никифор дотримав свого слова, адже в палаці він спав на полу, накрившись рясою Михайла Маліноса, чим розчарував молоду імператрицю.
Продовжуючи брати участь в будівництві обителі, імператор видав декілька указів – хрисовулів, одним з яких Афанасію передаються в дар монастирю: частка Чесного Хреста й глави Василя Великого й Олександра Піднського. Інша золота булла визначала кількість ченців у 80 осіб й постановляла щорічну субсидію в 224 солемнія на прибутки Лемносу, а також, у випадку смерті Афанасія, давала самому імператору право обрати наступного ігумена монастиря, чи, у випадку смерті імператора, це право отримувало зібрання монахів.
Повернувшись з Константинополя, Афанасій продовжив будівництво, завершив декілька келій, храм Святого Євстафія й лікарню в Мілопотамусі, що в 20 км від монастиря. Також було побудовано й інші келії, розташовані окремо від монастиря, для грецьких та іберських монахів.
Обитель Афанасія спочатку було організовано за принципом чернецького братства кіновіальних монастирів. До того часу на Афоні існували лише невеликі монастирі й лаври – громади, що складалися із окремих келій. Монастир Афанасія не відносився до жодної з цих існуючих категорій тому, що за розмірами він більш нагадував лавру, а за статутом – монастир. Той факт, що Афанасій зберіг зазву “Лавра” може пояснюватися його бажанням заснувати громаду за прикладом монастиря Кимін, не дивлячись на те, що Никифор схилив чашу терезів до кіновіального облаштуванню.
Іоанн Цимісхий, що змінив на троні свого дядька Никифора Фоку, продовжив добру справу свого попередника, та щедро жертвував на монастир, не зважаючи на незадоволення інших обителей, які було викликано нововведеннями, а також збільшив кількість ченців до 120. У 971 р. Цимісхий видав перший статут Святої Гори, названий Типікон Цимісхія або Трагос. Цей документ, оригінал якого зберігається у Протаті, замовчує нововведення Афанасія, і, таким чином, повністю їх схвалює, внаслідок чого, усі монастирі на Афоні починають наслідувати приклад Великої Лаври.
Сам Афанасій, будучи головою монастиря 8 років, у 972 році видає статут обителі, який також називається Типіконом, де він спирається на спадщину Теодора Студита, зберігши 14 з 24 положень його статуту. Афанасій наслідує головний принцип незалежності від церковної влади Студійського монастиря, який потім запозичили й інші обителі, не без певних для себе наслідків. Інший принцип Студита – відокремлення від держави не знайшов відгуку на Святій Горі, хоча вручання держави у справи Афону завжди було досить обмеженим.
Типікон Афанасія визначає права й обов’язки ігумена монастиря, в тому числі й підготовку та призначення його наступника. Окрім того, Типікон встановив строк послуху для нових ченців у три роки та вводить новий тип чернецтва – “келіоти”, загальною кількістю 5, які проживають поза монастирем, але поряд з ним, в окремих келіях як ісіхасти, і мають право на одного послідовника. Статут Афанасія забороняє постриг у ченці євнухів та безбородих, а також вхід на територію тварин жіночої статі, та закликає уникати контактів із тваринами в цілому.
Цей статут свого часу став основою для кіновіальної системи облаштування чернечої громади не тільки на Святій Горі, але й у всьому православному світі. У 994 році його було доповнено заповітом Афанасія, в якому він описує процедуру обрання ігумена радою, що складається з одного головуючого і 15 представників. Інше доповнення до Типікону було видано у 985 році і пояснює деякі положення внутрішнього облаштування монастиря.
Преподобний Афанасій Афонський, великий реформатор чернецтва на Святій Горі приставився 5 червня, вірогідно, 1001 року, разом ще з декількома ченцями, з якими він оглядав баню недобудованого храму, що обрушилася та потягла їх за собою. Згідно виявленому ним раніше бажанню, його наступником став монах Антоній, вірний послідовник Афанасія, що супроводжував його ще на Кіпрі, і якого преподобний називав не інакше, як “мій Антоній”. У 1010 році після короткотривалої служби ігумена Феоктиста, на цій посаді його змінює Феодор, а у 1015 році – Євстратій, який відповідав за землі, що належали Лаврі на острові Святого Євстратія.
Слава про Афанасія та його послідовників розповсюдилась далеко за межі Афону, й знайшла відгуки у серцях, як звичайних людей, так і священнослужителів і монарших осіб з Італії, Іберії, Вірменії та інших країн. Монахи, що прибули на Афон з інших держав, жили групами в келіях, поступово заповнюючи все більші території навколо Лаври, в той час, як деякі з них облаштовувались в таких крупних монастирях як: Іверон, Амалфинон, Дохиар тощо.
Імператори Візантії були прихильними до Лаври, й надавали значну матеріальну допомогу, так з 1057 року монастир щорічно отримував субсидію у розмірі 812 монет. Великій Лаврі було передано в дар також монастир Перистерон у Салоніках, з його землями в районі Ієриссоса, монастир Гомату у тому ж районі, й низка монастирів на Святій Горі: Моноксиліт, Калафат, Адзіоанніс, Вулевтиріон й Макрі.
Велика Лавра назавжди зайняла головні позиції в ієрархії Афона. В період Латинократії біди оминули Лавру, можливо, внаслідок важкодоступності розташування, але, можливо, також завдяки зв’язкам, якими володіли її представники у Константинополі. Цим фактом пояснюється й особливий підйом в історії монастиря у XIV сторіччі.
Турецьке панування
Завоювання турками Святої Гори прийшлось на розквіт цієї обителі. Турбота про Лавру, та особлива шана й повага до неї, прослідковується в історії найяскравіших правителів Півночі тих часів, серед них був Іван Грозний, онук Софії Палеолог та багато інших. Саме завдяки цій підтримці у XVI столітті вдалося здійснити грандіозний проект розпису храмів фресками та ремонту лаврських споруд. Вже у наступному столітті ситуація значно змінилася, патріарх, що прибув сюди із візитом у 1622 році знайшов у Лаврі всього 5-6 ченців. Лише до 1808 року Великій Лаврі вдалося повернути свою колишню велич, але загальна кількість ченців на всій Святій Горі значно поменшала і в самій Лаврі їх проживало лише 158.
Сьогодення
Велика Лавра, в якійсь мірі, може вважатися материнською обителлю Святої Гори, адже стала прикладом, який наслідували усі інші монастирі, не тільки у засобах своєї організації та роботи, але й в архітектурному плані. Святогорське чернецтво зобов’язано своїм особливим характером, що зберігається у всьому православному чернечому світі, Великій Лаврі. Саме тому, на святкуванні тисячоліття заснування лаври, у 1963 році, всі вважали, що святкується тисячоліття Святої Гори.
ЇЇ місцезнаходження, а також її засновники, зробили Лавру одночасно важкодоступною й особливо бажаної для відвідання. Прямуючи до Великої Лаври з монастиря Каракал, подорожньому відкривається краєвид на гори, які починаються біля моря й досягають головної верхівки Святої Гори, майже завжди вкритої снігом. Саму Лавру побудовано на висоті 160 м над рівнем моря.
Кораблі з великими складнощами причалюють у невеличкому порту під назвою “Мандраки”, адже хвилі не втихаючи ні на хвилину, розбиваються об скелястий берег. Над причалом розташована башта, яку побудовано як оборонну споруду. Після 20 хвилинної пішохідної прогулянки подорожній прибуває до монастирської брами, розташованої у панічно-західному куті шестикутної стіни, що оточує обитель.
Велич монастиря відчувається вже при вході, адже брама являє собою монументальну споруду із трьома прорізами. Перед входом до монастиря розташовано альтанку та джерело, що ховаються у тіні високих дерев. Також при вході у монастирський двір відкривається краєвид на величезний комплекс споруд в оточенні стіни. Щоб роздивитися цей комплекс, треба піднятись та спуститься численними сходами, перетнути декілька дворів та темних підземель, пройти дивними стежками, щоб побачити велику кількість башт та дзвіниць, а також відвідати велику кількість храмів та каплиць. Чисельні будівлі монастиря оздоблені оборонними спорудами, що здатні витримати будь які набіги та облогу. З 15 башт монастирської стіни, найдавнішою є башта Цимісхія, яка возвеличується на південно-західному куті стіни, недалеко від входу у монастир.
Внаслідок того, що Велика Лавра завжди була великим та багатим монастирем, протягом багатьох століть вона була однією з головних цілей загарбників. Пірати, що прибували сюди із півдня Середземномор’я, неодноразово намагалися заволодіти її скарбами.
Головний храм Лаври – це перший центральний монастирський храм Святої Гори, що зберігся до наших днів. Його було закладено самим Афанасієм у 963 році. Храм був достатньо великим для не чисельної на той час братії. Згодом, коли стіни храму не в змозі були вмістити усіх монахів, кількість яких поступово зростала, не за довго до своєї смерті, Афанасій зайнявся розширенням будівлі. Храм був присвячений Благовіщенню Богородиці, але у новітні часи закріпилося святкування пам’яті Афанасія (5 липня), вочевидь, завдяки тому, що у літній час паломникам набагато легше сюди дістатися.
Храм відноситься до хрестово-купольного типу. Купол, шириною 6,25 м., підтримують чотири колони. Архітектурний вигляд храму нагадує пірамідальну споруду, з кількома приміщеннями різної висоти. Фрески храму, створені у 1535 році Феофаном з Криту, за рахунок Митрополита Верії Неофита, стали прикладом оздоблення для усіх головних храмів Святої гори після цієї епохи. Мармуровий іконостас датується більш пізнім періодом, і був створений у 1887 році, але ікони, розташовані на ньому більш ранньої епохи.
Ліва каплиця присвячена 40 Мученикам і зберігає мармуровий саркофаг, в якому знаходяться мощі засновника монастиря Афанасія, над якими горять 7 лампад. Тут також знаходяться дві особливо шанованих ікони – Ісуса Христа та Богородиці. Перші фрески датуються 1571 роком. Права каплиця присвячена святому Миколаю і має дерев’яний іконостас.
В стінах монастиря знаходяться 15 каплиць. Одна з них присвячена Афанасію Афонському і зберігає дві безцінних скарби: його залізний посох та залізний хрест. Друга каплиця – “Кукузелісса” зберігає однойменну ікону Богородиці. За стінами монастиря розташовано ще 19 каплиць.
Купель знаходиться між головним храмом і трапезною, її оточують вісім колон дохристиянського походження. Її було збудовано у 1060 році, а купол було прикрашено у 1635. Це сама велика купель на всій Святій Горі. Напроти входу у головний храм розташована трапезна, збудована у формі хреста й майстерно прикрашена фресками.
Головний вхід до монастирю розташовано у північно-західній стороні комплексу. Навпроти знаходиться джерело 1818 року, архітектурна споруда якого більш нагадує могильну плиту мусульманського кладовища. Поза джерелом знаходиться альтанка, з якої відкривається чудовий краєвид на Фракійське море, а коли цьому сприяють погодні умови, то можна також розгледіти острів Тасос, міста Кавала, Самофраки. Вхід прикрашений критою галереєю з фресками, що зображуються знаки зодіаку. Зверху зображення Богородиці у оточенні святого Афанасія Афонського та святого Михайла. Залізні двостулкові двері 1893 року також прикрашені орнаментом. Праворуч у проході знаходиться цікавий іконостас з іконою святого Афанасія. Прохід закінчується певним трикутним простором, що утворився внаслідок перебудови оборонних споруд у сімнадцятому столітті.
У 1826 році сюди перенесли 
Після проходу можна побачити найбільшу частину двору. Двір викладений плиткою, також тут можна побачити систему відведення води, що збереглася з візантійських часів. Праворуч розташовані два чудових кипариси: згідно переказу, найбільший з них – на півночі, був посаджений самим святим Афанасієм, а іншій – його учнем Іоанном, який у подальшому став засновником монастирю Іверон. Поміж кипарисами знаходиться купель та головний храм. Ліворуч, у продовженні північного крила, після сховища вина, розташована дзвіниця. Колись тут існували три вежі з дзвіницями, збудовані у 1060 році. На сьогоднішній день зберігся лише їх опис. Дві з цих веж були зруйновані у 1814 році. Третя вежа була зруйнована землетрусом у 1905 році.
Купель знаходиться між головним храмом та трапезною. Її створення датується 1060 роком та співпадає з часом ігуменства Іоанна. Вода витікає з пащі міфічних тварин, завершуючи свій шлях біля орла, щ розкинув крила. Тріщина у купелі пов’язана з легендою, згідно якої монахи монастирю намагалися завадити планам турецького паші, який хотів використати купель як ванну. Окружність купелі досягає майже 8 метрів. Сама купель та кран збереглися у своїй початковій формі, але її обрамлення зазнало численних змін. Тільки деяк5і плити, прикрашені геометричним орнаментом, датуються XI століттям та належать першопочатковій споруді, можливо, раніше вони використовувались у якомусь іконостасі. Споруда постраждала при землетрусі 1392 року та була відновлена на початку XV століття. Сьогоднішній вигляд купелі – це результат відновлення 1634 року після землетрусу 1585 року. Баню тримає вісім колон. На фресках 1635 року зображено сцени, що мають безпосереднє відношення до води (Хрещення).
