На початку дев’ятого століття існувало два види чернечого місцепроживання на Афоні: каливи та келії. Калива являла собою скромне житло для одного аскета. Вважалося, що вони мають бути збудовані у пустельних, важкодоступних та неплодоносних місцях. Деякі комплекси колив із часом перетворилися на Лаври, як, наприклад, у випадку Клименту, Зигосу та Кареї. Певні келії, у свою чергу, могли об’єднуватись та перетворюватися на невеличкі монастирі з п’ятьма, десятьма чи більшою кількістю монахів, що жили у братстві згідно кіновіального статут, а іноді й у великі значимі обителі.
Факт, що сигиллій 883 року говорить про монахів, як про мешканців «бідних засипушок», абсолютно не означає, що усі будівлі того часу були незначними та тимчасовими. Упускається такий цікавий аспект, як згадка у ту саму епоху якоїсь кам’яної будівлі, кам’яного «хліву», вочевидь, для Божих агнців монастирю Колова («λιθομάνδρι»), адже кам’яних келій не мало б існувати, адже довелося б прибудовувати й кам’яні наїски. Дійсно, Афоніти засуджували у подальшому Афанасія, серед іншого, й за те, що він зводив кам’яні будівлі, але засудження ці стосувалися не стільки матеріалу, з якого споруджувалися будівлі, скільки зайвих зручностей.
Обителі Святого Афону від початку мали свого роду централізовану організацію, яка з часом могла ставати менш виразною, чи піддавалася сумнівам внаслідок зовнішніх факторів впливу, але існувала завжди. Монахи, як послушники єдиної Церкви зобов’язані брати участь у спільній літургії раз на тиждень, так само, як це робили аскети давнього Скиту, й допомагати в організації великих святкувань. Ця необхідність породжує умови, що призводять до появи централізованої організації. Безумовно, зустрічаються згадки про пустельників, що проживали усамітнено протягом тривалого періоду часу, щоб на самоті битися зі спокусами за прикладом Антонія Великого. Ці монахи жили незалежно від системи керування, але такі випадки зустрічаються доволі рідко. Їх святість та надмірний аскетизм вважалися гідною заміною їх участі у літургіях та відправленню таїнств. Тим не менш, слід зазначити, що жодне чернече поселення не було позбавлено організації.
Організація була присутня й на самій ранній стадії чернецтва в епоху Кафедри старців. Подібна організація вважається продовженням попередньої й у наступній фазі відродження чернецтва. Представники Афону на синоді 843 року мало бути обрані певною владою, яка у свою чергу представлялася так званим «Протом». Ця властивість організації Афону спостерігається повсюдно у період з 9 по 16 століття.
За часів Візантійської імперії
Священний Собор чи Кінот
Організація, названа у типіконі Цимісхія «Кінотом», засідає у Кар’єсі. У цьому місці від початку утворилася лавра, що відповідала за управління усім Афоном, але пізніше, з появою інших органів управління, обмежена місцевим значенням. Ця Лавра отримала назву Лавра Кар’єсу, Скит Кар’єсу, Протат чи Середина, оскільки розташовувалась у «середині» півострову.
Від початку вся територія півострову Афон вважалася спільною. Афанасій Афонський був першим, хто підняв питання про розділення землі та отримав спеціальну грамоту імператора, що надавала йому право на володіння певними ділянками. Пізніше його приклад наслідували й інші. Таким чином, процес передачі територій здійснювався або шляхом викупу у Прота, чи у попереднього власника, або шляхом засвоєння нових земель з дозволу Прота. Кінот Святої Гори, як правило, не чинив перешкод передачі ділянок, оскільки був заінтересований у збільшенні кількості монахів.
Кінот Афону не проявляв особливої цікавості щодо розширення територій за межами півострову, але час від часу приєднував до володінь Святої Гори й інші землі. Першим таким прикладом стала Кафедра Старців. Ця ділянка протягом багатьох століть використовувалась в основному для рибальства, розвинутого у цій області. Однак, частина цієї ділянки перейшла у власність монастиря Іверон, який отримав її в обмін на ділянку поблизу Ієриссосу, де оброблялися виноградники, й був готель для монахів.
У найближчий час з’явилися чіткі розбіжності між володіннями кіноту та монастирів Афону. Зі збільшенням кількості обителей загальна площа земель кіноту значно знизилась, але, тим не менш, усі незасвоєні землі, та залишені території як і раніше належали священному соборові. З плином часу увесь півострів був поділений між двадцятьма монастирями.
Існувало три основних органи управління священного собору: Прот, парламент (синаксис, зібрання) та рада старійшин (герусія).
Прот
Посада Проту існувала на Афоні вже у ІХ столітті, однак термін «прот» відомий ще з VІ століття, коли ігумен монастирю Феодосія Софроній був названий «протом пустелі». До тих пір, поки Афон являв собою одну єдину Лавру, тобто спільноту, на чолі його стояв правитель, що засідав у Кар’єсі та маючий статус ігумену. Зі становленням інших лавр та монастирів Лавра Кар’єсу була перейменована у Середню Лавру, а її ігумен у Прота чи першого ігумена.
Згідно як першого, так і другого статуту Святої Гори прота слід було обирати у відповідності до «старих традицій», однак у чому вони полягали не уточнюється. У сигілії Патріарха Антонія йдеться про те, що «вибір здійснюється ієромонахами та монахами Святої Гори». Обраний місцевим зібранням, Прот відправлявся до Константинополю для того, щоб прийняти рукопокладення від самого імператора,що по суті була лише обов’язкова формальність. Типікон Костянтина Мономаха, що став другим статутом Святої Гори, також наказує додержуватись старих традицій у виборі кандидатури на цю відповідальну посаду. Імператор вручав обранцю (пастуший) посох та супроводжувальну грамоту – золоту буллу, яка закріплювала за ним право на управління усіма монастирями.
Прот походив з монахів Святої Гори, незалежно до їх належності до якоїсь конкретної обителі. Дослідникам Афону вдалося зібрати інформацію про 150 Протів за всю історію існування цього чину. Без сумніву, за наявності достовірних джерел, список міг бути значно довшим. Встановити з більшою точністю походження кожного не можливо, але багато хто з них були монахами у маленьких та незначних монастирях. Ймовірно, саме внаслідок своєї маленької значущості, найчастіше, ці обителі взагалі не згадуються. Той факт, що проти походили з таких невеличких монастирів, говорить про те, що великі монастирі не мали змоги тиснути на процес обрання.
Як правило, Протом ставав с особливо видатний ігумен якогось монастирю. У типіконі Цимісхія третім підписується «Христодулос ігумен Проту», що може означати, що цю людину було призначено виконувати обов’язки ігумену у монастирі, з якого його було покликано на службу Проту попередній ігумен, до тих пір, поки не закінчиться строк служби на цій почесній посаді. Цей цікавий феномен тривав не довго, оскільки було вирішено обирати Прота й з простих монахів, яких легко замінити у повсякденному житті будь-якої обителі.
Приклад найдовшої служби на цій посаді – Прот Ісаак, який протягом тридцяти років з 1316 по 1345 рр. керував Афоном. Дуже рідко строк правління розтягувався на п’ятнадцятиліття чи десятиліття. Вчені погоджуються, що, вочевидь, з початку, на цю посаду обирались по життєво. Посада економу Протату передбачала службу строком один рік. Він знаходився у підпорядкуванні синаксису, який міг або продовжити цей строк чи припинити його. Посада Проту також залежала від синаксису, саме тому дуже рідко зустрічаються тривалі строки правління, оскільки Прот звітував безпосередньо парламентові Святої Гори. Найчастіше Проти самі просили перервати їх службу внаслідок високої відповідальності та складності її виконання.
Статус Проту передбачав особливі та дуже важливі обов’язки: представляти Святу Гору у всіх органах влади, особливо перед імператором, патріархом, суддею та митрополитом Салонік. Очолювати зібрання та раду старійшин, відповідати за утримання монастирів, розподіляти спонсорську допомогу та бути органом правосуддя разом зі старцями, а також призначати ігумена, якщо монастир самий не в змозі зробити цей вибір. Прот рукопокладав ігуменів усіх монастирів та вручав їм посох, за виключенням Великої Лаври, а також відповідав за моральний вигляд усіх монахів та давав дозвіл ігуменам на виїзд з території Афону.
Синаксис
З початку термін «синаксис» означав загальне зібрання монахів для проведення літургії під час великих свят. У Кар’єсі майже до 972 року здійснювалися три синаксиси на рік: на Різдво, Пасху та Успіння Богородиці, в інший час монахи жили усамітнено. Як правило, на таких зібраннях були присутні також монахи аскети. Прот Афону у відповідь на прохання Лева Фоки розкрити особу Афанасія Афонського зазначив, що зробити це буде зручніше за все під час першого синаксису на Різдво, оскільки він у будь-якому випадку мав бути присутній на ньому.
Типікон Цимісхія зменшив кількість таких зібрань з трьох до одного, що припадав на Успіння Богородиці. Перевага саме цієї дати (15 серпня) пояснюється гарними погодними умовами, що сприяли пересуванню монахів всередині півострову у літній період. Окрім того, головний храм Кар’єсу був присвячений Успінню. В цей день серед ігуменів монастирів розподілялася фінансова допомога від імператора, так звана «рога», до якої включалося кошти, зекономлені від скасування двох інших зібрань. Можливо саме в цьому й приховано причину скасування інших загальних зборів, пов’язаних також з певними витратами на їх проведення, оскільки чисельність монахів Афону на той момент вже перебільшила тисячу осіб. Інші причини, звичайно, були пов’язані зі складнощами пересування у дощові та зимові місяці.
Типікон не виключає проведення позаурочних зібрань за необхідності та спільній згоді. Дійсно, починаючи з ХІ століття, знов з’являються згадки про синаксиси на Різдво та на Пасху, а пізніше – й на інші свята, як, наприклад, день Святого Димитрія Солунського. Тим не менш, найбільша кількість монахів була присутня на проведенні основного зібрання у день Успіння Богородиці.
Від початку, на загальних зборах були присутні усі монахи з обителей Святої Гори, але у подальшому були введені деякі обмеження, оскільки храм просто не мав змоги вмістити таку кількість людей. Храм, призначений для проведення засідань парламенту Афону, зосереджував навколо себе усе життя Ларви Кар’єсу, був присвячений Богородиці, та, у перші роки свого існування не відрізнявся великими розмірами. Без сумніву, це розстроювало монахів, але завдяки щедрій пожертві Лева Фоки, який опинився на Афоні у пошуках Афанасія Афонського, у 964 році отримав свій сьогоднішній вигляд. У кінцевому рахунку, його було названо «Протат», оскільки він вважався духовним центром Проту.
У храмі відправлялись літургії, натомість адміністративні питання вирішувались у окремій споруді. На засіданнях парламенту Афону, що не стосувалися Богослужіння, була присутня більша кількість монахів, найчастіше, усі мешканці Святої Гори. Це були відкриті суспільні засідання, на яких мали змогу бути присутніми усі бажаючі, як глядачі або слухачі. Право брати участь у прийнятті рішень надавалося ігуменам обраних монастирів.
Збереглася ціла низка указів, що були видані протом після укладання типікону Цимісхія, підписаних не всіма учасниками засідання парламенту, а лише деякими з них. Як правило, це були ігумени монастирів, кількість яких досягала всього десяти – п’ятнадцяти осіб. Типікон Мономаха постановляє, що рішення питань адміністративного характеру мало здійснюватися особливими зборами, що складалися з п’ятнадцяти ігуменів (кожного разу різних), за керівництвом Проту. Цьому органові влади не була дана якась особлива назва. Іноді він також називався синаксис, але це викликає загальну плутанину, оскільки термін використовується для позначення засідання парламенту. Іноді можна зустріти назву «кафедра» чи різні словосполучення, що вміщують слово «старці»: «спільна думка старців», «рішення старців», «чесні старці». Термін «герусія» чи «рада старців» не часто зустрічається у джерелах, але, виходячи з викладеного вище, він підходить найкраще.
Посади у парламенті Афону
Перша посадова особа, яку слід очікувати у складній ієрархії Афону – це секретар. За часів Візантійської імперії його наявність у Протаті залишається невиясненою, тим не менш, секретар був у кожному монастирі та мав особливе становище. Типікон Цимісція був підписаний також деяким «Ніколаосом ігуменом та каліграфом». Очевидно, що Ніколаос служив у монастирі у статусі ігумену, оскільки підписав цей документ, але був також каліграфом й секретарем Протату. У деяких документах зустрічається фраза «записано рукою…» монаха. Як правило, наявність цієї фрази означає, що писаря було покликано у терміновому порядку, оскільки усі документи парламенту записувались рукою секретаря, складались одразу після зібрань й підписувались усіма присутніми, що мали право підпису. Протат відповідав не тільки за розподіл фінансової допомоги імператора, але й за утримання самого парламенту, кошти на яке походили з пожертв, монастирського збору, а також продажу та оренди келій. Подібні фінансові питання було включено до обов’язків економу. Один з таких економів, монах Лука, також поставив свій підпис у першому статуті Святої Гори – типіконі Цимісція. Згідно цьому статуту до обов’язків економу входило розв’язання дрібних суперечок за участю двох-трьох ігуменів монастирів, які знаходилися неподалік від місця, де виникла проблема. Головною турботою економу, тим не менш, було утримання Великої Лаври. Строк служби на цій посаді складав один рік. На засідання парламенту у день Успіння Богородиці від звітував про зроблену роботу, потім приймалося рішення про продовження його цього строку, при бажанні кандидату, чи обиралася інша особа.
У парламенті також існувала посада наглядача, як і у монастирях. Вперше ця посада згадується у множині у типіконі Мономаха. Від початку наглядачів було четверо, потім ця цифра зменшилася до трьох, до двох, та у підсумку до однієї людини. Наглядачі відповідали за дотримання порядку та вирішення розбіжностей, беручи на себе частину обов’язків економу. Ця посада скасовується на початку ХV століття, а її обов’язки розподіляються між іншими інститутами.
Екклісіарх ніс відповідальність за дотримання порядку у церкві, але з часом його повноваження збільшилися настільки, що у ХІV столітті він ставить свій підпис одразу після Проту, а іноді виступає у ролі його заступника.
У ХІV столітті з’являється також посада судді, свого роду юридичного радника Прота, якого, вірогідно, обирав сам Прот.
Облаштування життя на Святій Горі
«Агрос», що можна перекласти на українську як поле – це земельна ділянка, яка може бути продана, куплена чи передана у володіння. Протягом тривалого періоду часу слово «агрос» виступало синонімом слова «монастир» й офіційно, йому навіть надавали перевагу, коли була потреба акцентувати на значущості обителі. Безумовно, це слово мало набагато більшу силу, адже «монастир» міг означати невеличку обитель без ділянки землі.
Деякі монастирі, буз сумніву, володіли впливом та значимістю, й характеризувалися як «найсильніші монастирі». Три таких монастирі згадуються у типіконі Мономаха, коли перераховуються їх привілеї, й розташовані, як правило, на початку списку: Лавра, Ватопед, Іверон. Зі збільшенням кількості таких монастирів зменшувалася значимість менш крупних обителей. У 1394 році їх було 27, а у ХVІ столітті – 20, як і сьогодні. Невеличкі обителі та келії було поглинуто з часом цими монастирями.
Як згадується у документі від 1083 року, ігумен монастирю обирався згідно монастирським канонам чотирма способами: діючий ігумен за власним бажанням призначає наступника, ну враховуючи думки Проту; за відсутності наступника братство обирало ігумена , якого затверджував Прот; якщо братство було не в змозі обрати гідного, цей обов’язок покладався на Прота, який шукав кандидата по всьому півострову; якщо Прот виявлявся безсилим, то монахи відправляли лист імператорові з проханням про допомогу.
Келія не мала змоги володіти своєю ділянкою землі та знаходилась на території Лаври Кар’єсу чи монастирю. Келії зазвичай розташовувались неподалік від Кар’єсу чи великих монастирів., очолювали їх старці, а мешканцями були від двох до чотирьох монахів. Інститут келій найчастіше отримував різні форми. Перший статут Афону, серед інших, підписує також п’ятеро, які називають себе скромно «монахи», але з додаванням свого особливого статусу: три з них – пресвітер (старійшина, голова громади), один еклісіарх (який відповідав за лад у церкві) й один економ. Усі вони мали бути старцями келій, що відносилися до кіноту, але не маючих прямої залежності від парламенту, за виключенням того, що періодично виконували там свої обов’язки. Іверійці, якім Афанасієм були надані келії на території Лаври, також не були на пряму залежними від неї. П’ятеро мешканців келії самої Лаври мали з нею більш тісні зв’язки. Як і сьогодні, відмінною особливістю мешканців келій є той факт, що вони не володіють земельними ділянками. Знелюднені келії, надані парламентом монастиреві чи людині, знов поверталися у власність парламенту. Протат продав останні келії монастирям у 1661 році.
Ісіхасти облаштувалися на землях Афону, що не належали окремим особам чи монастирям. Кожен аскет міг вільно оселитися на такій землі. По закінченню трьох років ділянка офіційно передавалася йому парламентом. Зрозуміло, серед ісіхастів теж існувала деяка подоба організаційного облаштування, так один з них ставав пресвітером (старійшиною громади та старшою духовною особою), а інший відповідав за земні потреби монахів.
Аватон Святої Гори
У всіх святих місцях існує свій вид хватону (заборони на вхід певної категорії осіб). Монастирі від початку передбачають заборону на турбування з боку мирян, але особливо це стосувалося жіночої статі. Свята Гора, оскільки від початку вважалась одним єдиним монастирем, була також недоступною для мирян. Тим не менш, реальність така, що уникнути взаємодії з мирянами дуже важко, й на Афоні була необхідною присутність представників влади, робочих та торгівців.
Заборона на вхід жінок на Святу Гору діє зі стародавніх часів. Це було настільки природно та незаперечно у розумінні монахів, що перша письмова згадка, й та непряма, зустрічається лише у типіконі Мануїла Палеолога від 1406 року. Єдина жінка незримо постійно присутня на Афоні – це Богородиця. Саме Їй присвячено багато головних храмів монастирів, церкви й каплиці на півострові. У той же час, завжди уникали присвячувати храми іншим святим жіночої статі й навіть писати ікони з їх зображенням. Виключення складають мати Богородиці Анна, якій присвячений також відомий скит.
Другу категорію осіб, що не можуть облаштуватися на Афоні чи навіть відвідати його, складають діти або «безбороді», тобто ті, хто в силу свого віку, ще не може відростити вуса чи бороду. Усі видані типікони, починаючи з найпершого, приділяють цьому пункту особливу увагу. Оскільки багато робочих мирян брало своїх дітей у якості помічників на Святу Гору, цей момент також був помічений й внесений окремим пунктом у список заборонених категорій осіб.
Третя категорія – євнухи, внаслідок того, що жінка від виглядом молодика (без бороди) чи євнуха могла проникнути на Святу Гору.
Випас худоби на території Афону також був заборонений, з метою не порушувати спокій аскетів. Ця заборона діяла з давніх давен, була скріплена золотою буллою імператора й повторюється неодноразово у статутах. Було помічено лише два виключення: монастир Іверон міг пасти худобу на початку півострову, де не існувало монастирських будівель; худоба Ієриссосу мала змогу випасатися на півострові у випадку вторгнення ворогів. Будівництво хлівів та встановлення вуликів знаходилися під забороною .
На Афоні заборонялося тримати худобу та свійських тварин, але це не стосувалося диких представників тваринного світу, оскільки їх пересування не можливо проконтролювати. У деяких випадках самі типікони робили поблажки, й на Святій Горі дозволялося тримати коней, що дуже необхідні для такої гірської місцевості, биків та корів, у випадку Великої Лаври. Ці виключення могли стати причинами для невдоволення з боку інших монастирів та викликати занепокоєння, тому у найближчій час було внесено заборону на перебування усіх тварин жіночої статі.
Порушень цих заборон за всю історію Святої Гори було не дуже багато. Згадується декілька імператриць, що ступили на землю Афону .Одна з них – Єлена, яка відвідала Святу Гору разом зі своїм чоловіком Стефаном Душаном у 1347 році. Інші відомі випадки тісно переплітаються з легендами та переказами й складені, вірогідно, щоб посилити акцент на забороні на вхід для жінок у райський сад Богородиці. Галла Плацидія, яка бажала відвідати головний храм Ватопеду, не змогла пройти далі притвору, оскільки почула голос Богородиці, що лунав від ікони, та сказав їй: «Не йди далі, що шукаєш ти тут, жінка? Хоча ти й цариця, але тут інша Цариця царює». Благодійниця Афону та мати султана Махмета Марія, любила сама привозити дарунки до півострову, та їй також було проголошено, що Афон – наділ іншої Цариці.
На сьогоднішній день основна заборона на вхід на Святу Гору стосується саме жінок, оскільки євнухам та безбородим (тобто дітям) вхід все ж дозволений, залишилася лише заборона щодо їх по стриження до чернечого сану. Приділяється особлива увага й одягу відвідувачів святих місць.
Турецьке Панування
Внутрішнє управління
У перші роки турецького панування внутрішнє управління справами Святої Гори знаходилося у стані хаосу. Зв’язки з центральним апаратом влади Візантії були втрачені безповоротно після 1453 року, так само, як і зв’язки з патріархією, на відновлення яких знадобився певний час. Самі афоніти не бажали шукати покровителя серед турок. Незважаючи на те, що у 1452 році зафіксований випадок, коли паша міста Салоніки скликає раду, що складалася з Проту Святої Гори та єпископів Кассандрії та Ієриссосу, щоб розв’язати суперечки між монастирями Ксенофонт та Зограф, особливого втручання у справи Афону не спостерігалося.
Стан хаосу обумовлювався нездатністю монастирів до самоуправління та нестачею монахів. Безкінечні вторгнення на території Афону, викрадення монахів, втеча християнського населення, відбирання дітей, злиденність монастирів та інші негативні фактори залишили свій відбиток на внутрішньому облаштуванні Святої Гори.
Управління монастирями
Посилення руху ісіхастів, що призвело до збільшення кількості пустельників, а також збільшення кількості іноземних монахів, які не звикли до кіновіального способу життя, сприяли закріпленню особножительства на Святій Горі. Нестача монахів також стала значним фактором, що ускладнив існування великих монастирів, які вимагали великої кількості людей для їх утримання. Таким чином, ідіоритмія (особножитіє) закріпилося не тільки у Лаврі, але й в інших монастирях Афону.
Чину ігумена перестав існувати, а його місце зайняла рада монастирів, замість Проту тепер з’явилася Епістасія (Священний Нагляд), збільшилась кількість організованих скитів, келій та калив. Посада ігумена вимагала великої відповідальності, яку не всі монахи погоджувалися брати на себе до кінця днів, особливо у цей складний період історії. Крім того, відділюючись від мирського життя, монах намагається уникати зіткнення з проявами матеріального світу. У перші десятиліття після падіння Константинополю, в афонських монастирях рідко з’являються ігумени, а їх функції виконують інші монахи, що служать у монастирі, але не носять статус ігумена, оскільки не проходили обов’язкову процедуру обрання на цю посаду, не могли бути рукопокладені протом чи патріархом.
На засіданні парламенту Святої Гори у 1661 році, за участі представників усіх монастирів, з 38 присутніх тільки 6 були призначені ігуменами, хоча насправді, навіть ці 6 монахів не могли бути ними, оскільки є вірогідність, що в той час на Афоні взагалі не існувало кіновіальних монастирів. Дійсно, посада ігумена у той період історії зустрічається доволі рідко й складається враження, що особножительні монастирі почали призначали одного з гідних монахів на деякий час ігуменом, оскільки ігумен чи про ігумен під час місіонерського походу міг зібрати найбільшу кількість пожертв. Саме тому й на зібранні 1661 року, згадується велика кількість про ігуменів, але не ігуменів.
Такий стан речей був обумовлений тим, що у період турецького панування ігумену монастиря в одній особі практично не можливо було бути й духовним лідером монахів, й відповідати за усі мирські справи, борючись за виживання обителі. З середини ХVІІ століття чин ігумена на Афоні взагалі зникає, й з’являється знову у деяких монастирях лише через 120 років. Строк служби наглядачів монастирю визначався, як правило, в один рік, але насправді одна й та сама людина могла виконувати ці обов’язки протягом декількох років. Таким чином, у особножительних монастирях кожен монах був сам відповідальний за організацію свого життя, не отримуючи відповідних вказівок від вищестоящого у ієрархії ігумена.
Прот та парламент
Посада Проту збереглася й після турецького завоювання, але строк служби скоротився до одного року. Прот поділяв владу з радою старців, як і раніше, яка скликалася за необхідністю. Прот разом з парламентом регулює суперечки між монастирями, володіє келіями Великої Лаври та представляє Святу Гору перед представником турецької влади, який називається назир (наглядач). Якщо раніше основним його завданням був розподіл субсидій імператора між ігуменами монастирів та старцями келій, то зараз воно полягало у зворотному – збирати податки та податі, встановлені загарбниками.
Засідання парламенту, що часто характеризувалося як велике засідання чи священне зібрання, продовжує проходити на постійній основі, незважаючи на зміни осіб учасників, в той час як прот змінюється щорічно. У зв’язку з цим, поступово, роль парламенту почала оцінюватися набагато вище, ніж заслуги проту. Зіграв свою роль й той факт, що прот більше не мав змоги поїхати до Константинополю, щоб його руко поклав патріарх, як того вимагали старі традиції. Безумовно, така мандрівка тривала б місяці й строк служби голови Афону, й без того не тривалий, скоротився б майже у двічі.
Іноді до Святої Гори приїжджали єпископи, які за нагоди очолювали засідання парламенту. Особливо часто це відбувалося у випадку з єпископом Ієриссосу. Цілком логічно, що постійна присутність єпископа у Кар’єсі викликало незадоволення з боку монахів, оскільки це давало йому повноваження з втручання у внутрішні справи монастирів. Як тільки влада проту сходила нанівець чи переривалося спілкування з Константинополем, єпископ Ієриссосу одразу ж прибував до Святої Гори. В одному з типіконів він називається єпископом Ієриссосу та Святої Гори. Патріарх Кирило І у 1622 році забороняє єпископу «Ієриссосу вважати Святу Гору своєю єпархією». У тому ж столітті він засновав монастир на березі моря, неподалік від монастирю Святого Пантелеймона й присвятив його Вознесінню Господньому. Патріарх Діонісій ІV у 1676 році присвоїв цьому монастирю статус ставропігії. Таким чином, єпископ Ієриссосу отримує ще більше впливу на Афоні й патріархи у своїх листах звертаються до нього таким чином, ніби він був представником верховної влади Святої Гори.
Кіновіальний спосіб життя за часів турецького панування
Поступове відчуження Святої Гори від патріархії, що почалося у 1424 році продовжилося майже до середини ХV століття й призвело до послаблення багатьох усталених інститутів адміністративного управління. Ані в ігуменів, ані навіть у протів, після взяття Константинополю турками, не було можливості приїздити до столиці для рукопокладення. Патріарх Іоаким І Афінянин намагається відродити колишні традиції і у 1498 році видає указ, згідно якого два представника управління Афону мали предстати перед патріархом для рукопокладення.
Патріарх Ієремія ІІ Транос, який знаходився у Салоніках у 1573 році, скликав нараду, на якій були присутні афоніти й патріарх Олександрії Сильвестр, де було прийнято рішення відправити Сильвестра на Афон, щоб той зміг на місці оцінити стан речей на Святій Горі. Сильвестр постановив повернути кіновіальне (спільножитильне) облаштування у Великій Лаврі й монастирі Ватопед, що протягом багатьох років практикували особножительство. Патріарх скликав позачергове засідання парламенту Афону за участі проту, старців та єпископу Ієриссосу. Результатом цього засідання став типікон (статут Святої Гори) Ієремії ІІ. Цей типікон, як і наступні, було видано патріархом, як єдиним, що залишився, покровителем Афону. Основним лейтмотивом цього документу було повернення до старих традицій та кіновіального устрою.
Типікон закріпив гуртожитний статут й дозволяв ідіоритмію (особножительство) тільки у келіях та каливах. У метохах (землях, що належали Афону за його межами) заборонялось бути монахинями жінкам, мешканцям келій заборонялося залишати Святу Гору, на самому Афоні заборонялося займатися сільським господарством, окрім вирощування винограду, зерна та культур, необхідних для годування домашньої худоби. Окремими пунктами обумовлювалися заборона на збирання каштанів для продажу, а також підробка документів на право власності земельними ділянками. Вірогідно, після багатьох руйнувань ці документи було втрачено й святогорці намагалися відносити їх по пам'яті, що спричинило плутанину у межах володінь монастирів. Монахи мають жити у гармонії, мирі та любові.
Отже, на Афоні та за його межами знову було встановлено гуртожитний лад, за виключенням двох монастирів. Тим не менш, після 1575 року спостерігається загальний занепад у всіх сферах діяльності Святої Гори, що обумовлене посиленням контролю з боку турецької влади, а також погіршенням економічної ситуації й чисельних війн, що вели оттомани. Сприяла цьому занепаду й експропріація земель Афону султаном Селімом ІІ, оскільки монахи змушені займати великі суми, щоб викупити свої ж володіння. За цими бідами настав розпуск Великої Лаври Кар’єсу й відміна посади проту. Таким чином, відновлення гуртожительства на Афоні протрималося не тривалий період часу.
Священний Кінот (парламент)
Останній відомий прот Афону Калліст згадується у 1593 році, а усі наступні документи направлені на Святу Гору й адресовані протові, взагалі не згадують ніякого імені. Майже до 1661 року для патріархії існує посада проту, оскільки офіційно її не було відмінено, але відсутність будь-якого імені призводить до думки, що вже після 1593 року гора Афон залишилась без верховного правителя. Безумовно, представник турецької влади на Святій Горі, що облаштувався там з 1575 року не бажав змагатися у повноваженнях з місцевою владою, відомі випадки, коли турецький ага (військовий начальник) головував на засіданнях парламенту Святої Гори та згадується у якості проту. Ага не випадково облаштувався у Кар’єсі у будівлі парламенту, оскільки турки завжди бажали тримати руку на пульсі й бути обізнаними щодо усіх подій на Афоні , де був присутнім їх наглядач, відповідальний за податки й порядок. Розпуск Великої Лаври також став наслідком політики завойовників, які поділили Святу Гору та її монастирі на «вакуфи» - окремі ділянки землі, призначені для релігійних цілей та зобов’язані платити податки. Афон був поділений на 20 таких ділянок, а Велика Лавра не підпадала під жодну з категорій, оскільки офіційно не вважалася монастирем.
Парламент був відповідальним за збір податків з монастирів, таких як поголовний та земельний, а також збір чисельних штрафів. Деякі монастирі платили також податки на худобу, пасіки та оливкові дерева. Важкий тягар нескінченних податків змусило парламент продати свої келії неподалік від Кар’єсу.
Термін «кінот» відомий на Святій Горі з давніх часів. У 1345 році, коли турецькими піратами було взято в полон раду Афону, що складалася з чотирьох монахів, засіданням парламенту було прийнято рішення викупити заложників, продавши одну з келій: «Кінот Святої Гори продав келію…» сказано у протоколі засідання. Управління Великою Лаврою та Афоном знаходилося у руках голови парламенту (кіноту) – проту, його помічників та ради старців.
Така система управління була властива Святій Горі майже до завоювання турками. Кількість монастирів поступово зменшувалася, доки їх не залишилося 20. Для утримання парламенту монастирі платили щорічні внески, аналогічні своєму населенню та прибуткам. Цими коштами Лавра покривала видатки на утримання турецьких офіційних осіб, податки та штрафи.
Ге зважаючи на те, що у парламенту були й інші джерела прибутків, оскільки у ХVІІ столітті кіноту були передані у дарунок землі в Румунії, починаючи з 1661 року, економічна ситуація була доволі складною. Борги Святої Гори збільшувалися, а вистояти під цим тягарем змогли лише деякі монастирі, серед яких були Велика Лавра, Ватопед та Іверон. Можливо, саме тому, через деякий час ці монастирі зайняли головуючу позицію на Афоні. Майже до 1743 року про ігумен одного з цих трьох монастирів призначався «назиром» - наглядачем, та був відповідальний за вирішення усіх економічних питань та за зв’язки з турецькою владою. Як тільки ці три монастирі, що мали найбільшу владу на Святій Горі, змогли виплатити штраф, накладений турками на обителі внаслідок особливого дружнього ставлення до руських, вони намагалися ввести нову систему управління Святої гори, яка б складалася з їх представників. Їм вдалося отримати офіційне рішення парламенту, згідно якого, регіон керується радою, що складається з трьох представників, обраних строком на три роки. В той самий час двадцять монастирів обирали одного наглядача відповідального за вирішення економічних питань.
У 1744 році був виданий указ, що повертав представництво усіх двадцяти монастирів до Протату. Цим самим наказом вводиться інститут Священної Епістасії – окремої ради, що складається з чотирьох членів: трьох наглядачів, два з яких обираються з невеликих обителей й один – з трьох великих монастирів. Четвертий наглядач очолює цю раду. Число чотири з’являється з необхідності представити в органі управління не тільки три найкрупніших монастирі, але й інші – невеликі. Незважаючи на те, що цим указом, було здійснено спробу обмежити владу великих обителей, у найближчий час вони знов займуть головуюче положення.
Спроба повернення до старих традицій
Два основних стовпи Святої Гори, відомих з Х століття – прот та ігумени, зникають після захоплення турками. Вистоявши під гнітом податей, набігів та розорень, завдяки допомозі, що надали інші країни, Афону вдалося досягти небувалого духовного розвитку й навіть підвищити рівень грамотності серед монахів.
