Преподобний Паїсій Величковський
Свято-Іллінський скит на Афоні був заснований преподобним старцем Паїсієм Величковським у 1757 році. Старець Паїсій був народжений в Полтаві у 1722 році, і в миру йому дали ім’я Петро. Батько хлопчика був протоієреєм та настоятелем соборної церкви. Нажаль, через 4 роки після народження сина, Іоанн Величковський помер.
Маленький Петро з самого раннього віку полюбив читати Святе Письмо і житія святих, для чого він зазвичай замикався в кімнаті один. Він мав надзвичайно лагідний характер і вже з 10 років мріяв стати монахом. В 13 років Петро втратив свого старшого брата, який раптово помер; так вони з матір’ю залишилися вдвох майже без засобів для існування. Жінка звернулася за допомогою до архієпископа Кир-Рафаїла в Києві, який відправив юнака до училища. Через 4 роки навчання, Петро залишив навчання і вирушив на пошуки безмовної обителі, де він мав би можливість отримати душевний порятунок.
За кілька місяців Петро вступив до монастиря поруч із містом Любич, а потім перейшов до Медведівського Миколаївського монастиря Київської єпархії, де був пострижений ігуменом обителі та отримав ім'я Платон у віці 19 років. Під натиском поляків ченці змушені були залишити свою обитель. Так Платон опинився в Києво-Печерській Лаврі. Оскільки це відоме місце паломництва, тут було важко знайти усамітнення. Боголюбива душа молодого чоловіка жадала пустелі та безмовності. Поживши трохи в Лаврі, він вирішив покинути її та вирушив разом із двома іншими ченцями до Валахії.
У Валахії Платон поступив до скиту Трейстини, освяченого в ім’я Святителя Миколая. Тут він знайшов двох духовних наставників: ченців Василія і Михайла. Потім деякий час Платон проживав у скиті Куркули зі своїм наставником, знаменитим старцем Онуфрієм.
Оскільки душа Платона постійно прагнула до Бога, через деякий час він почав мріяти про Святу Гору Афон, про яку так багато чув. Саме тут молодий чоловік сподівався знайти душевний порятунок. Господь виконав це бажання, і в 1746 р., у віці 24 років, Платон прибув на Афон.
Не знайшовши старця, до якого він міг би поступити під керівництво, Платон спочатку оселився в каливі Кипарис, яка знаходилася у володіннях грецького монастиря Пантократор. Тут він прожив 3,5 роки. На Афон, також з Валахії, прибув старець схимонах Василій, добре відомий Платону як його колишній наставник. Юний самітник з великою радістю прийняв до себе старця і з благоговінням слухав його духовні бесіди та настанови. На прохання Платона старець Василій постриг його в мантійні ченці на двадцять восьмому році життя, надавши йому ім’я Паїсій.
Через деякий час старець Василій покинув Святу Гору, а на його місце приїхав з Валахії інший монах на ім’я Віссаріон. Відвідавши декілька афонських отців, він зрештою прийшов і до отця Паїсія, прохаючи в нього духовних настанов. Так прожили вони разом більше чотирьох років в цілковитій усамітненості й віддаленні від людей.
Ченці Святої Гори й паломники, чуючи про подвиги молодих ченців та їхнє мирне життя, почали приходити до отця Паїсія і зі сльозами благати його про прийняття до числа учнів. Преподобний Паїсій довго не погоджувався на це, але, переконаний невідступними їхніми благаннями та проханнями свого друга Віссаріона, зважився, незважаючи на свої заперечення, прийняти декого з числа тих, хто просив. Таким чином, зібралося близько 8 учнів і в каливі стало зовсім тісно. З'явилася необхідність придбати келію з церквою в ім'я святого рівноапостольного царя Костянтина, недалеко від каливи, також на землі монастиря Пантократор.
В цій келії преподобний Паїсій влаштувався вже з дванадцятьма учнями й почав здійснювати церковне правило на слов’янській та молдавській мовах, оскільки братство його складалося з росіян і молдаван. Проте у нового братства не було свого священика й духовника, тому монахи звернулися до отця Паїсія із проханням прийняти це й інше звання. У віці 36 років преподобний Паїсій прийняв сан ієрея.
Коли братство отця Паїсія перестало поміщатися в келії Святого Костянтина, він попросив у монастиря Пантократор безлюдну стару келію, освячену в ім'я святого Пророка Іллі. З дозволу монастиря і з благословення патріарха Серафима, який жив тоді в монастирі Пантократор, отець Паїсій на місці келії заснував скит в ім'я святого Пророка Іллі. Тут же преподобний Паїсій розпочав будівництво нової церкви, трапезної, пекарні, кухні, готелю і братських келій.
Своїм прикладом преподобний Паїсій навчив братію працювати й займатися рукоділлям. Вдень він робив ложки, а вночі писав отцівські книги, перекладаючи їх з грецької на церковнослов’янську мову. Таким чином все життя старця Паїсія проходило невпинно в праці та бдінні; він спав не більш трьох годин на добу. Кількість монахів у скиті поступово зростала, оскільки багато хто бажав проводити своє життя під керівництвом старця Паїсія. Зібралося вже більше 50 людей. Жодні відмови чи навіть вказівки на велику працю в послуху й бідність в харчуванні, ніщо не могло подіяти на ревних наслідувачів житія іллінської братії.
Деякі почали радити придбати старцю Паїсію монастир Симонопетра, який в той час перебував у запустінні та заборгував різним особам. Проживши в обителі всього три місяці, преподобний Паїсій розглянув величезний розмір боргу та численних кредиторів і був змушений повернутися до свого скиту. Оскільки кількість монахів у скиті Пророка Іллі зросла настільки, що утримувати його стало для старця неможливим, він був змушений відправитися разом зі своєю братією до Валахії.
У 1763 році преподобний Паїсій разом з 64 монахами залишив Святу Гору. На Афоні на той час він прожив вже 17 років. В скиті залишилося кілька монахів. За переказами, від’їжджаючи, Паїсій сказав тим, хто залишився, наступне:
«Згодом буде в скиту ігуменом інший Паїсій, і за його правління скит влаштується, звеличиться і прославиться»
