ІсторІя та сучасність
Храм Протату – це символічний центр чернечої держави Святої Гори Афон, що існує вже більше 1000 років у центрі Кар’єсу. Починаючи з IX століття, Кар’єс являв собою організоване поселення та зобов’язаний своєю появою, розвитком та розповсюдженням – формі управління Святою Горою, тобто Проту та Парламенту Святої Гори. Термін «Протат», що використовувався спочатку для того, щоб позначити центр управління Афону (пізніше відомий як Велика Середина чи Великий Парламент Кар’єсу чи Священний Кинот) у найближчий час став використовуватись для позначення самого храму. Цей факт відображує добре розвинутий зв'язок управління та богослужіння у державі монахів, де уся чутність існування зводиться до аскетичного способу життя.
Початок
Час будівництва першого храму Протату до сих пір невідоме. Тим не менш, храм мав існувати та діяти, починаючи з останніх десятиліть IX століття, оскільки у цей період зростає кількість чернечих поселень на усьому півострові Афон.
Існують свідчення, які кажуть про те, що розрізнені монахи з’являються на Афоні вже у кінці VIII століття; в історії залишились імена перших аскетів, таких як: преподобний Петро Афонський та преподобний Євфимій Афонський. Однак, до 843 року афонські аскети вже мали заснувати відносно велику громаду, оскільки у 883 році вони мали змогу брати участь у святкових церемоніях з нагоди обретіння ікон у Константинополі, а також, коли Василій I наділяє їх першими імператорськими привілеями, вони вже мали представляти собою спільноту монахів з характеристиками юридичної особи. Дещо пізніше, у 908 році, у перше згадується посада «Прот Афону», у особі монаха Андрія, який засідає у Карієсі у оточенні своєрідного парламенту, що складався з монахів представників.
У 964 році невеликий храм, що слугував потребам цієї не чисельної громади монахів, був реконструйований військовоначальником Левом Фокою, братом імператора Никифора Фоки. З моменту свого заснування храм був присвячений Богородиці, а Її ікона, яку принесли сюди пізніше, стала основною іконою не тільки храму, але і всієї Святої Гори. Ця ікона Протату несе на собі напис: «Божа Мати Кар’єська» відома також своєю іншою назвою «Достойно є».
Прихід до Афону Святого Афанасія Афонського, а також заснування у 963 році першого гуртожитного монастирю Великої Лаври за участі імператора Никифора Фоки, визначили початок нового періоду у житті монахів аскетів Святої Гори – киновального чернецтва. Невдовзі засновуються й інші великі монастирі, такі як: Іверон та Ватопед. Сам Афон стає місцем, куди стікаються монахи зі всіх кутів Візантійської імперії. Поступово невеликі групи аскетів та маленькі монастирі зникають або зливаються з великими обителями. Чисельна чернеча громада управляється та регулюється спеціальними статутами (Типіконами), які створюють імператори. Першим таким статутом став Типікон Іоанна Цимісхія, виданий у 972 році (за ним послідували статути Костянтина Мономаха у 1045 році та Мануїла Палеолога у 1406 році).
Прот
Посада Проту отримує особливого значення, його основним повноваженням, окрім інших, є представництва афонської держави у церковних органах та органах управління імперією, а також виконання судової влади, підтримання порядку, утвердження обраних ігуменів та слідування канонам чернечого життя.
Храм Протату символізує єдність афонської держави та відіграє важливу роль у житті Афону. У зв’язку з чим, у XIII столітті, перед тим, як прикрасити храм фресками, тут відбулися значні реставраційні роботи. Храм було розписано близько 1290 року чудовими фресками епохи Відродження Палеологів великим художником Мануїлом Панселіном.
Посада Проту отримує новий розквіт у XIV столітті, яке характеризується як «Золоте століття» Святої Гори. Саме у цей період, незважаючи на складнощі, що переживає Візантійська імперія, хвилювання на Балканах, а також пряма загроза з боку Оттоманської імперії, засновуються нові великі монастирі. Афон стає центром духовної течії православного Сходу та Ісіхазму, у той час як у променях його сонця зігріваються слов’янські народи Балкан та навіть далека Росія.
Період турецького панування
У 1424 році Свята Гора Афон остаточно перейшла до складу Оттоманської імперії. Турки не втручалися у внутрішні справи Афону, тому центральне управління продовжує виконувати свої функції так само, як і за часів Візантійської імперії, принаймні, протягом ще одного століття. Прот залишає за собою функції законодавчої, виконавчої, судової та духовної влади, але вже втрачає колишню велич, оскільки, починаючи з попереднього століття, строк служби Проту обмежується одним роком. Монастирі починають поступово переходити з гуртожитного впорядкування на ідіоритмію. Близько XVI століття посада Проту перестає існувати, а монастирі стають особножительними. Це ж століття, однак, стає новим періодом розквіту та відновленню монастирів, а кількість монахів знову починає зростати.
Наприкінці XV століття закріплюється кількість головних монастирів, яких стає 19. До цих монастирів, додається, після свого заснування у 1541 році, єдиний монастир, збудований у після візантійський період – Ставронікіта. Так на Афоні з’являються двадцять головних монастирів. Закріплення кількості монастирів перевтілило та здійснило вплив на життя у столиці. Починаючи з XVI століття, усі монастирі мають у своєму розпорядженні келії з храмами у Кар’єсі, де розташовуються їх представники у парламенті та священнослужителі, які прибувають у столицю кожен рік з монастирів для обслуговування потреб храму Протату.
У першій половині XVI століття храму Протату приділяється особлива увага, що обумовлюється, в основному, активною діяльністю найважливіших Протів пост візантійського періоду, ієромонахів Гавриїла та Серафима. Їх імена тісно пов’язані з новими будівельними роботами та розписами храмів. У цей період (1542 рік) храм було прикрашено роботами критських художників, які працювали в цей час в інших монастирях Афону.
XVII століття стало для Святої Гори століттям децентралізації влади. Управління бере на себе Велика Середина чи Великий Синаксис (Парламент), у якому теоретично беруть участь представники усіх монастирів, але фактичну владу мають лише великі монастирі. У цю ж епоху у Кар’єсі облаштувався турецький керівник (Ага) з метою захисту регіону від ворожих вторгнень, піратства та втручання інших оттоманських військовоначальників. Борги афонської держави перевищують усі розумні межі, внаслідок неможливості виплат надто великих податків. Таким чином, у 1661 році парламент Афону був змушений продати монастирям усі келії, які залишились на той момент у володіннях Протату.
Протягом більш ніж 2 століть у храмі не відбувалося ніяких робіт з реставрації та ремонту. Єдиним вражаючим досягненням XVII століття став різьблений дерев’яний іконостас, створений у 1611 році ієромонахом Неофітом Рутисом.
XVIII століття – це період духовного та економічного відновлення для афонської держави, який став можливим завдяки новому статуту, виданому патріархом Гавриїлом IV у 1783 році, де закріплюється система управління, що діє, у загальних рисах, й до сьогодні. Духовне відродження афонського чернецтва обумовлюється двома важливими подіями:
- Заснуванням Афонської Академії у 1748 році, яка була названа Першою Академією Еллінізму;
- Появою та розповсюдженням руху Колливадів.
У 1781 році будується дзвіниця, у 1788 році купель перед храмом, а у 1802 році відбуваються ремонтні роботи на даху.
Новітня історія
XIX століття затьмарене трагічними подіями, що були обумовлені сумними наслідками участі афонських монахів у повстанні за незалежність Греції у 1821 році, що спричинило важкі економічні збитки та втрати територій Румунії у 1863 році.
Афон було звільнено грецьким флотом та включено до складу грецької держави у 1912 році. Новий занепад почався у 30-ті роки XX століття та посилився у період Другої Світової Війни, який співпав з важкою демографічною ситуацією на Святій Горі внаслідок старіння основного населення. Новий розквіт чернецтва на Афоні пов’язують з 1963 роком,роком святкування тисячоліття чернецтва на Святій Горі. Відродження афонського чернецтва сприятливо позначилося на стані храму Протату, що став символом єдності та продовження афонського чернецтва у вічному літописі історії.
