Пресвітер
Священномученик Олександр народився у 1876 році в Москві в родині священика Михайла Івановича Левітського. Закінчивши в 1900 році Московську Духовну академію, Олександр Левітський був призначений викладачем громадянської історії та словесності в Маріїнському єпархіальному училищі, а також російської мови та літератури у Філаретівському жіночому училищі в Москві.
12 березня 1904 року Олександра Михайловича призначили на посаду священика до Троїцької церкви, що в Троїцькій слободі, або, як її згодом стали називати, — Троїцька церква на Самотеці, де в часи гонінь на Церкву розмістилася резиденція Патріарха Тихона.
Отець Олександр був завідувачем церковно-парафіяльної школи при Троїцькій церкві та викладачем Закону Божого. З 1905 року до цих обов’язків додалося викладання Закону Божого в 5-й жіночій гімназії, а з 1906 року — у чоловічій гімназії, заснованій А.В. Адольфом. У 1911 році отець Олександр був призначений членом парафіяльної ради Троїцької церкви.
У 1917 році отець Олександр був нагороджений нагрудним хрестом, а в 1921-му — підвищений до сану протоієрея. Навесні 1923 року до Троїцького храму було призначено нового настоятеля, який визнав обновленців, до нього приєдналися інші священики, які служили в храмі, і отець Олександр був змушений покинути храм. Однак заради пастви він все ж вирішив на деякий час залишитися. Не бажаючи підкорятися й визнавати живоцерковників, отець Олександр опинився у складному в духовному та небезпечному в практичному плані становищі через ті неприємності, які йому могли спричинити обновленці.
30 червня 1923 року отець Олександр подав настоятелю храму заяву, у якій написав, що не має нічого спільного з новоствореною обновленською громадою, і з 1 липня припинив своє служіння в Троїцькому храмі, а вже 6 липня 1923 року його заарештували й ув’язнили в Бутирській в’язниці.
Отця Олександра звинувачували в антирадянській агітації, у тому, що він виступив ініціатором парафіяльних зборів, головою якого оновленці хотіли бачити Красніцького, але парафіяни Троїцького храму були категорично проти, і Красніцькому довелося піти.
22 вересня 1923 року Колегія ОГПУ ухвалила звільнити протоієрея Олександра з-під варти.
У 1924 році отець Олександр був призначений служити у Скорбященському храмі при Катерининській лікарні, тут він прослужив до 1926 року, коли його перевели до Преображенської церкви у Спаському в Москві, а згодом — до Знаменської церкви в селі Ховрино Красногірського району Московської області, де він прослужив до свого арешту під час масових гонінь наприкінці тридцятих років.
10 вересня 1937 року протоієрей Олександр був заарештований і ув’язнений у Бутирській в’язниці в Москві. Під час допиту слідчий запитав його, про що він розмовляє, коли в його домі збираються його знайомі.
Слідчі викликали на допит двох свідків — сусідів священика, які мешкають у тому ж будинку; вони засвідчили, що подружжя Левітських висловлює незгоду з заходами політичного та культурного характеру, вони завжди закриті, якась конспірація, до них приходять особи духовного звання, і про що ці наради, про що там говорять, завжди викликає підозри. Левитські дуже вороже налаштовані проти дітей-піонерів, не дозволяють їм гратися на подвір’ї будинку, збиратися групами, забороняють мати вдома радіо, співати пісні.
8 жовтня 1937 року трійка НКВС засудила отця Олександра до розстрілу. Протоієрей Олександр Левітський був розстріляний наступного дня, 9 жовтня 1937 року, і похований у загальній безіменній могилі на полігоні Бутово під Москвою.
