Михайло, святий великий князь Тверський, син Ярослава III, онук Ярослава II Всеволодовича, народився у 1272 році, незабаром після смерті батька, від його другої дружини Ксенії; його прозвали Тверським, бо він княжив у Твері, ще не будучи великим князем, і першим утвердив незалежність Тверського князівства. Після смерті великого князя Андрія Олександровича Тверського (1304 р.) Михайло мав зійти на великово княжий престол, але його племінник, Георгій Данилович Московський, оскаржував у нього це право. Ця суперечка затягнулася на довгі роки, посилюючись непримиренністю та жадобою влади Георгія та його родинними зв’язками з татарами, – адже він був одружений на Кончаці, сестрі хана Узбека. Вкотре проголосивши себе великим князем, Георгій виступив проти Михайла, той розгромив його військо і взяв у полон Георгія та Кончаку, але з милосердя дарував їм свободу. На жаль, Кончака раптово померла, і Георгій разом із татарським полководцем Кавгадієм обмовили Михайла перед Узбеком. На березі річки Нерлі Михайло розпрощався з матір’ю та сповідався духівнику у гріхах, а сам вирушив до орди, йдучи майже на вірну загибель. Він усвідомлював, що таким чином віддає свою душу за близьких і за весь свій народ.
Спочатку хан привітно прийняв Михайла, але через деякий час наказав судити його, висунувши звинувачення на підставі свідчень наклепників. Не слухаючи виправдань князя, його віддали під варту, наказали закути в ланцюги, наклали на шию важку колодку. Михайло з дивовижною твердістю терпів приниження та муки. Ще на шляху з Володимира він кілька разів причащався Святих Таїн, ніби готуючись до смерті; тепер, бачачи неминучу загибель, він проводив ночі в молитві та читанні псалмів. Князівський юнак тримав перед ним книгу й перегортав сторінки, бо руки Михайла були зв’язані. Вірні слуги пропонували князю таємно втекти, але він відповідав: «Рятуючи себе, не врятую батьківщину. Нехай буде воля Божа!» Перед самим приходом лиходіїв він навмання розгорнув Псалтир і прочитав: «Серце моє збентежилося в мені, і страх смерті напав на мене». Душа його мимоволі здригнулася.
Коли він закрив книгу, до нього вбіг один із юнаків і сказав, що князь Георгій, Кавгадій та натовп людей наближаються до намету. Вони розігнали всіх людей Михайла, а він стояв сам і молився. Лиходії повалили його на землю, мучили, били п’ятами. Один із них, на ім’я Романець, встромив йому ніж у ребра й вирізав серце (22 листопада 1319 р.). Тіло Михайла лежало оголене, поки натовп грабував майно князя. Георгій відправив тіло великого князя до Мадярів. Там багато ревних бажали внести тіло до церкви, але бояри не допустили цього, поставивши його в хлів, і згодом уникали зупинятися біля церков.
Дружина Михайла, Анна, благала Георгія дозволити перевезти останки князя до Твері. Мешканці Твері зустріли труну улюбленого князя на березі Волги. Знявши кришку труни, народ із невимовною радістю побачив цілісність мощей, не пошкоджених далекою дорогою. Поховання відбулося 6 вересня 1320 р. у Преображенському монастирі. Святі мощі благовірного князя були знайдені нетлінними у 1655 р.
Літописець називає Михайла таким самим патріотом, яким був святий Димитрій Солунський. Окрім державних чеснот, Михайло вирізнявся й сімейними, вихований у правилах благочестя доброчесною матір’ю своєю Ксенією, яка завершила свої дні як черниця.
